Що найважче у роботі психолога? Невже не переспати із симпатичним
клієнтом? Але втім , як я потрапила до психолога, і що з цього вийшло,
розповім по порядку…
Раніше моє уявлення про роботу психолога було дуже туманним. Мені
здавалося, що психологи - це майстри-притворники, які уважно слухають
тебе і добре вміють вдавати, що все розказане тобою для них важливо і
цікаво. А ще здавалося, що тільки дуже багаті й самотні люди, яким нема
куди подіти гроші, можуть дозволити собі таке задоволення. А кому ще,
питається, це може бути потрібне? Адже цілком ясно, що тому, хто сидить
навпроти, не цікаві твої проблеми, і під час розмови думає він тільки
про твої гроші і про те, куди і як їх витратить. Тоді я навіть не
підозрювала, що на прийом до психолога піду я - людина не надто багата
і навіть не самотня.
Льошка пив з мене кров. Ні, не в прямому розумінні, звісно - вампіром
він не був. Звичайний такий собі чоловічок, цілком симпатичний, до
речі. Висока, міцна спортивна статура, поряд з ним я почувала себе
особливо жіночною і тендітною. Ми були разом чотири роки, за які
гойдалка наших стосунків встигли багато разів хитнутися з боку в бік,
від «чудовий секс» до «скандалу через брудну чашку біля комп'ютера»,
від «я на світі всіх розумніших» до «ти взагалі мразь» і нікчемність,
яких пошукати». Чомусь дуже часто винною стороною виявлялася я, і все
більше обов'язків передавалося мені. При тому, що працювали обидва і
заробляли приблизно однаково, всі господарські питання вирішувати я
мала виключно самостійно, а на його частку залишалися улюблені
комп'ютерні. З роботи обоє поверталися втомлені, я - до побуту, він -
до комп'ютера. Розмови велися виключно за столом і майже завжди про
побутові питання, а якщо починалися з'ясування стосунків, то
спалахували обидва, і розмова моментально переросла в гучний
скандал.
Скажімо прямо, таке життя почало мене пригнічувати, тим більше, що й
хорошого сексу в ньому залишалося все менше. Не дуже хочеться
близькості з людиною, яка прийшла, поїла, кинувши тарілки, і уткнулася
в комп. Альтернативою комп'ютера був телевізор. Льошка міг дивитися
одночасно два-три фільми, перемикаючи з одного на інший, коли
починалася реклама. Причому фільми та передачі він починав дивитися
один за одним, з середини і навіть майже з кінця. Це будило в мені
ненависть до телевізора і дике бажання запустити в екран чимось важким
і сильнішим. На всі мої прохання дати трохи відпочинку своїм очам та
моїй нервовій системі Олексій відповідав, що на роботі втомлюється і
має право хоча б вдома розслабитись. Логічно. Залишалося незрозумілим,
чому розслаблятися в сім'ї має право тільки він і де маю бути в цей час
я. Вперше слово "розлучення" пролунало, як звук від удару бомби. Далі -
більше, і воно перестало мене лякати. Скоріше, утихомирювало - ось він,
вихід. Зустрічі з подругами не приносили заспокоєння змученої душі і
лише розбещували рани, т.к. у кожної була своя історія, свої
нерозуміння та проблеми.
- Я все розумію, ми чотири роки разом, стільки пережили. Та й кажуть, з
роками пристрасть минає, але не настільки ж! Але як же він мене дістав!
- вкотре скаржилася я Таші за келихом пива. Та кивала, втішала та
розповідала, яким козлом виявився черговий її обранець, за рахунком
347. Так тривало досить довго, коли одного разу звичний порядок
порушився. - А може, варто піти до психолога? - Раптом сказала вона.
- Таш, ти що, це ж здирання грошей та й що мені це дасть? - Я дуже,
дуже здивувалася. - А раптом ти Льошу не любиш, ось він тебе весь час
дратує. Ти ж гадаєш час, ніде не буваєш, з хлопцями не знайомишся, а
могла б будувати нові стосунки.
Думка здалася мені дикою. Я не люблю Льошу, він не герой мого роману?
Та ми ж разом стільки років, це що ж, весь цей час я дарма… Стоп, стоп,
про що це я думаю, звичайно ж, я його люблю, адже ми давно разом -
знову зловила себе на тому, що «давно разом» звучить як основний
аргумент. І я записалася на прийом до психолога, якого рекомендували на
жіночому форумі як великого фахівця у міжособистісних стосунках.
Офіс був у сталінському будинку, товсті стіни якого, здавалося,
приховували таємниці відвідувачів. Дзвінок, двері відкрив сіроокий
чоловік середнього віку, який провів мене в напівпорожній кабінет і
запропонував сісти там, де мені зручно. - Я слухаю Вас, - він мило
посміхнувся. - Я навіть не знаю, як почати, - сказала я, - все так
заплуталося.
Ми говорили дуже довго, точніше, майже весь час говорила я, а він час
від часу ставив уточнюючі питання. І з кожним словом з'являлося
відчуття, що все налагодиться, і навіть якесь почуття надійності і
відчуття, що тепер я в надійних руках. Ми бачилися кілька разів,
говорили про образи, емоції, відчуття, все це було дуже важливим і мені
справді ставало легше. А ще - сірі очі виявилися чаклунськими, і я
тонула, тонула в них, не бачачи шляху назад.
Про те, що я закохаюся в психотерапевта, я зрозуміла не відразу, а десь
хвилин через 25. І що хорошого це нічого не принесе, теж було ясно -
напевно, у нього таких, як я, вагон і маленький візок. І всі
потрапляють під дію спокійного, впевненого голосу та спокійних сірих
очей. Чи мучилася я? Ще б пак. І ревнувала, і страждала. Вперше за
довгий час я жила повним життям, дуже насиченим емоційно. Наші
зустрічі були настільки довірливими, що я зізналася Анатолію у своїх
почуттях. Мені здалося, що він не здивувався, але й в обійми мене
відразу ж чомусь не ув'язнив. А натомість ми знову говорили, і
аналізували, і прислухалися до себе…
Після десяти сеансів ми домовилися зробити перерву, щоби все
обміркувати. Перерва збіглася з довгоочікуваною відпусткою, яку Льоша,
на жаль чи на щастя, не міг провести зі мною. Ласкаві морські хвилі
тихо шепотіли «Анатолію», і в кожному зустрічному мої очі шукали
знайомі риси. Десь до п'ятого дня перебування погода зіпсувалась, пішов
дощ, і небо закрили сірі хмари. Сірі хмари, як сірі очі. Краплі дощу на
склі номера, вже звична лихоманка про недоступного чоловіка моєї мрії,
і раптом згадалося, як ми з Льошкою були в селі і їли з дерева черешню.
А потім ходили гуляти вздовж берега річки, взявшись за руки. А ще
згадалося, як ми сиділи на даху з пляшкою шампанського, веселі та
безтурботні. Потім чомусь почали згадуватися випадки, коли я перша
зривалася і починала кричати, або в чомусь була неправа.
Два тижні закінчилися, на вокзалі я взяла таксі та приїхала додому.
Перше, що побачила, був новий килимок перед дверима, далі більше,
просто дива. Нові шпалери в передпокої, а в спальні, на білій стіні,
картина. На кухонному столі святкова скатертина та ваза з моїми
улюбленими жовтими трояндами. Серед цієї пишноти я просиділа, не
рухаючись, до сьомої вечора, коли в дверях повернувся ключ. - Ти
знаєш, я багато думав, поки тебе не було, і багато чого зрозумів. Ми
звикли один до одного і перестали помічати добре, що оточує нас, бачимо
тільки погане, і сваримося. Я навіть, тільки не смійся, до психолога
зібрався сходити! Мені порекомендували одну дівчину, кажуть,
професіонал - просто супер, а на роботі такий завал, і не сходив, -
казав Льошка, стискаючи мої руки в долонях, - зате вирішив сюрприз... -
А я так скучила і теж багато думала. .. Знаєш що, не ходи ти до неї -
розберемося самі.
Вперше опубліковано у журналі "Ліза" №45/2007 від 3.11.2007